* Дзиґа по-четверговому

Як не годиться, себто у п’ятницю, 23 квітня, а не в четвер, Іздрик запрезентував у „Дзизі” два нових номери „Четверга”, кількох нових авторів із претензіями на винятковість та епатажність, кількох „старих” авторів, які у тих претензіях не поступаються (Любко Дереш та Світлана Поваляєва), ще кількох київських із ма-а-а-а-сковскім акцентом „просунутих” веб-дизайнерів, які свято заприсяглися зробити Іздрикові новий концептуальний сайт, так само, як і „Четвергу”, а ще Іздрик не забув нагадати про свої роботи на стінах (із виставки „Утилізація”) і про те, що його синові виповнилося рівно сім днів, чотири години та 14 хвилин – це на початку презентації. Тепер про все докладніше...

Насамперед коротко про виставку Іздрика, яка нас ковтала в себе.

***
Ця виставка надто відверта, аби бути автобіографічною.
Ця виставка надто не-корисна, аби найменуватися утилізацією.
Ця виставка надто Іздрикова, щоби приписати саме йому авторство.

Вона дивним чином скидається на скидання хвоста ящірки чи відкидання рогів семирічного оленя, які вже аж надто схиляють шию додолу. Отож, скинути. Позбутися. Поспекатися. Педантично запаковуючи увесь „мотлох” у зручні прозорі пакунки для сміття, потім вивісити їх на загальний огляд (осуд, блуд, зойк, ігнор), щоб, врешті, самому подивитися на Себе збоку і наважитися.... утилізувати своє життя. Бо для такої утилізації необхідне абсолютне перетворення, знищення попереднього для нового, але чи буде воно кращим та кориснішим? Хтозна... Коли олень скидає важезні роги, його шия моментально розгинається, як лоза, голова випростовується до неба, але чи це небо йому потрібне???

***

Отож, в полоні Іздрикової „Утилізації” молоді та талановиті (а таких назбиралося у „Дзизі” багатенько), хто на підлозі, хто на стільцях, а хто на своїх „чотирьох” протягом двох годин мали пречудову можливість послухати, самим почитати, посміятися та „переформатуватися”, бо ж яку операцію, як не „форматування”, виконує „Четвер” зі своїми покірними „п’ятницями”?

На самому початку Іздрик довго вибачався за відсутність сценарію (через пологи не встиг щось запланувати), а тому, сказав, „буде, як завжди”. Потім він продемонстрував свою феноменальну пам’ять (на прикладі читання некороткої поеми Андруховича „Індія”, Іздрикової улюбленої, після якої найгучніше плескав Неборак). „Індія” за Іздриковим наміром мала би стати „тим зарядом, який би компенсував всю ту макабру, яка діятиметься зараз і на якій спеціалізується „Четвер”.

„Коли мене питають про майбутнє України – пророче рецитує редактор часопису, - я стаю оптимістом, коли питають про майбутнє української літератури, я просто впадаю в ейфорію!!!” Далі Іздрик філософствував на тему необхідності графоманів, бо „особистості не потягнуть весь літературний процес на собі; а графоманів зараз, ой, як багато, у цій первісній спермі народження особистостей”!

Потім він представив Світлану Поваляєву, яка „можливо, не належить до тих графоманів, але й до геніїв духу теж...”, а також її нову книгу „Замість крові” (серія „Четверга”), яка, за Юрком, „має всі шанси стати культовою”.

Світлана ґречно освідчувалася в коханні Львову, водночас тремтячи від страху перед ним: „Я страшенно Вас боюся, я знаю, як Львів’яни ставляться до столиччан...” Вона також щиро зізналася у „справжньому графоманстві”, однак зауважила, що якби її тексти не потрапили до „Кальварії”, то вона навряд чи наважилася випустити книгу. Замість читання (яке не любить через свій „бубнявий” голос) запропонувала краще затанцювати... Що ж, це, принаймні, не так кардинально розкуто, як пропонувала Ірена Карпа минулого року на „Інскриптах”... Словом, Світлана була неймовірно щасливою з виходу книги, яка, як і Момо Капора „Облудники”, стала для неї чи не щоденником, що його „можливо, навіть не прочитають ті, кому він присвячений”, але вона „мусила то десь зафіксувати”. Це все про Поваляєву.

Потім був коментар Іздрика щодо Києва: „У книзі є справжнє місто, в якому живуть! Коли я приїжджаю до Києва, мене там просто ковбасить! Від цієї сірої аморфної маси в мене виникає нав’язливе бажання запитати: ТИ КТО? І тут же по-російськи собі відповісти: КОНЬ В ПАЛЬТО! Отож, я помилявся у своєму галицькому егоцентризмі. – Там живуть справжні люди зі справжніми переживаннями”.

Далі Іздрик надав слово представникам житомирського угрупування „НАБИЩО”, якому, за словами Вероніки Кавун, чотири роки доводиться виживати, і для якого „Четвер” став першим проривом у „велику літературу”. Але після того „НЕАБИЩО” собі зрозуміло, що „великої літератури не буває, вона маленька – тільки для літераторів та купки читоманів”. Тому пропоную їм переназватися у „НЕАБИЩИЦЮ”. Це все про них наразі.

Логічно до слова Іздрик припросив Анатолія Ульянова, який просто таки заполонив серця та вуха львівських неформалів ма-а-асковським гакцентом та намаганням бути надзвичайно ексцентричним та оригінальним. Рекламуючи свій сайт www.proza.com.ua , він сказав, що „міг би розповідати про київський вид літературної фригідності”, але говорив не про це (шкода), а про планування нового сайту „Четвергу” та Іздрику і ще плани щодо запису саундтреку теж на музику Іздрика із якогось престарого запису, який „тверезим не можна слухати”.

Потім щось натхненно читав Дереш, вживаючи, звісно, нецензурну лексику, дітей почали виводити із залу, як сказав Іздрик „значить, презентація йде успішно”, десь зник і Неборак, почалися тексти про зоофілію (в контексті глобальної політкоректності), Іздрик вивів формулу успіху Дереша („ви тільки подивіться, як він тащиться сам від себе!”) та багато різних тощо „четвергового” ґатунку. Отож, наразі це теж все. До наступних „форматувань”.

Марія ТИТАРЕНКО