Томас Гілланд Еріксон. Тиранія моменту: швидкий і повільний час в інформаційну добу/Переклад з англійської Віктора Дмитрука. – Львів: Кальварія, 2004. – 196с.

Ніщо не є таким безнадійно застарілим, як мода минулого тижня.

Уривок із книги

Ще жодна книга так мене не “ставила на місце”. Ось уже кілька днів поспіль з мене не вивітрюється просто таки шалена потреба загальмувати час. Я свідомо ігнорую настирливе прохання мого “мобільного” Сіменсика зарядити батарею. Я прокидаюсь у ранішню пору і присвячую-посвячую себе кудлатому від листя дерев ранку з вікна. Милуюсь.

Можливо, це звучить дивно, але...

Бунт розпочато. Хоча ні, це радше еволюція з натяками на революцію. Мабуть та сама, яку пройшов Томас Гілланд Еріксон, виписуючи у собі цю книгу. Бо справжній Бунт проти так званого інформаційного суспільства, телефонів-комп'ютерів-автомобілів-ліфтів-паперів, бунт проти швидкості – Н-Е-М-О-Ж-Л-И-В-И-Й уже forever . У будь-якому випадку, навіть при тиранічно-титанічних зусиллях, я не зможу розтягнути це слово-вирок до безкінечності: остаточне Й ставить крапку, натягує зашморг на можливість повернення у правічну тишу.

Крім того, каже мені мій “мобільний” Сіменс, пралька Bosh , облизувачка брудних тарілок Whrilpull та графік зустрічей на день, це недоречно. Бо швидкість – це грандіозно, модно, ефективно, стильово. Вона запалює, наснажує і навіть збуджує. Збуджує до такої міри, що жадання швидкості вводить у стан вічного тотального прискорення.

“Швидкість – це наркотик”, каже автор, який теж, до речі, “узалежнений”. Ба більше, сама книга виглядає як спосіб подолання цієї узалежненості у собі. Бо фразу “електронна пошта є благом для тих, хто відправляє, і кошмаром для тих, хто отримує” написала б тільки та людина, якій щодня замейловують голову до краю. Яка сама затягнута у світ, де все росте. Можливості. Потреби. Кількість інформації, товарів, спожитих гамбургерів та антидепресантів. “Рамоне твердить, що протягом останніх 30 років було витворено більше інформації, ніж протягом попередніх 5000 років”. Магічний google за лічені миті в'яже мене тисячами посилань та сотнями пропозицій. Мені потрібно сьогодні встигнути на всі заплановані зустрічі – мені треба бути мобільною.

До слова, узалежнених (і мене в тому числі – Авт.) повільність часто навіть дратує, ці прогалини у просторі, які ніби ставлять тобі під носа цеглину: STOP . Я починаю нервувати у натовпі машин, який заваджає мені доїхати до центру за 10 хвилин і додає ще тягучих 5-10). Чому ліфт так повільно їде? Чому скринька ще не відкрилась?

Парадокс, але ця дратівлива і набридлива до нудоти повільність, яка раптом накидається на нас, коли ми на швидкості 120 км, засипані мейлами, задзвонені чиїмись проханнями-посланнями-вимогами-потребами, заклеєні рекламами (намагалась не звертати уваги – не допомагає), вона висіпує нас із фільму швидкісних моментів. По суті вона нас рятує. Бо в житті ще є речі, які потребують повільності, наприклад, сім'я чи просто стосунки. Приклад із мого досвіду: романтична вечеря, раптом – дзвінок на мобілку, він збирається і йде: “Нібито щось термінове на роботі. Вибач”. Час для мене визначала його власне “нібито термінова” робота. Так тривало доти, поки моя робота не почала визначати час для нього. Ми розійшлись.

Як пише автор, відбувається “переведення сімейного життя в залишкову категорію, свого роду запасний резервуар часу, який наповнюється і випорожнюється залежно від кількості інших справ, які треба зробити...”.

Але проблема не в тому, що існують швидкісні ліфти, тиражуються мільйони газет чи люди почали більше працювати попри позірну видимість покращення рівня життя та урізноманітнення відпочинку. Проблема в іншому: ми ведемось на це як на єдино можливу реальність. "Швидкий час – чудовий, коли він належно використовується”. Я б сказала навіть, “здорово”. Адже ні автор, ні ти, ні я не викинемо на сміття свого монітору і не перейдемо на карети. “Звинувачувати техніку як таку буде рівнозначно тому, що й застрелити піаніста”.

Ми можемо тільки мати сміливість часом просто зупинитись. Навчитись цінувати повільний час. Дати собі право на нього. Дати собі право на себе. Автор, наприклад, вирішив щовівторка ловити рибу “в секретному місці” і відповідати на електронну кореспонденцію тільки в понеділок вранці. Непогано звучить, правда?

“Зараз ми маємо прекрасний шанс узяти все найкраще від обох світів – швидкого і повільного – і що незмірні цінності будуть втрачені, якщо ми бачитимемо тільки один з них.”.

Як завжди, останнє слово за золотою серединою.

Довідка про автора: відомий учений-антрополог, співробітник Центру технології, інновацій та культури Університету в Осло. Автор численних праць з антропології, зокрема “ Ethnicity and Nationalism ” “ Small Places, Large Issues ”.

Ольга Станчак

P.S. Стаття вийшла друком в газеті “Крок”