... “В Едемському саду зростали два дерева - “дерево пізнання добра і зла”, що символізують два духовних родоводи або два “гінекологічних дерева”. Ці два дерева й сьогодні кидають нам виклик, є каменем спотикання, наріжною проблемою людства. Дуже часто доводиться робити вибір між плодами цих двох дерев. Важко зробити цей вибір, часами, так і не вибравши, людина йде далі, відшукуючи инші, паралельні світи, якусь иншу, невидиму звичайним оком Сферу... Чи можливе довільне жонглювання такими поняттями як гріх та любов? Чим закінчується гра людини з Богом?”

Ці роздуми-питання Юрія Кирика стали основою його ж книги “Два дерева Едемського саду”. Книги, де на прикладі життєвих історій людей, яким Бог повсякчас дає все нові шанси на покаяння і очищення, автор прагне оказати увесь калейдоскоп людського життя. Життя, де визнаючи Бога, покладаючи на нього надії і сподівання ми усі все ж самотужки, перманентно і невблаганно робимо вибір між добром і злом.

Власне ця книга Юрія Кирика - автора який сам про себе каже, що писання є його органічною потребою, що повинна вилитися на папір ще до того як стала спогадами, а є “правдою життя”, вийшла у львівському видавництві “Свічадо”, яке зазвичай займається виданням літератури сакрального і сповненого моралі Божих законів змісту.

Та вона не перевантажена різного штибу повчаннями і закликами до праведного життя. Автор зробив значно мудріше, просто показавши існування людини між двома полюсами: добра і зла, на лінії переділу, яка веде по кардинально різні боки, на шальках терезів, що неустанно хиляться то в одну то в іншу сторону. Адже повчання не мають змісту. Благання не залишаються почутими. А заклики не ведуть до бажаного результату. І все тому, що людина – істота уперта і переконана, хоч часто невиправдано, у власній правоті.

Навчитися бачити внутрішнім зором кордон людяності і мужності не перетинати його – ось чого, на думку автора Юрія Кирика повинен навчитися кожен аби бути справжньою Людиною. Ці лінії, кордони, полюси та шальки щоразу заново постають перед усіма героями книги. Героями, прототипи і характери яких узяті з реального життя. З того, з чим щодня стикаємося усі ми. З маленькою чи більшою межею, переступати яку боляче і тривожно. Але лише перший раз, бо потім чутливість людяності з кожним кроком стирається і жорсткішає її шкіра, відступаючи дедалі більше на маргінес людської свідомості.

Ця книга про людські почуття – найбільший дар для оточення, зібгані втручанням часу і на які немає вільної хвилі за намаганням бути корисною до останку. Про нівелювання старань іншими людьми, які сприймають працю за щось належне їм.

Вдалим доповненям (початком і продовженням) цієї книги стали ілюстрації до неї цьогорічного випускника Львівської національної академії мистецтв Андрія Крицуна, які нині експонуються у МО “Дзиґа” як самостійна експозиція графіки.

“Мої роботи відображають мій жах, - каже він про свої твори. – Дехто боїться зображеного. “Я не хочу!”, “Це мене не стосується!”, “Я не такий поганий – погане життя” – звична відмовка. – Хочемо бучити себе гарнішими, аніж є насправді.

У своїх роботах хочу поставити людину перед дзеркалом у порожній кімнаті, де нема на кого вказати пальцем. Аби побачила монстра й визнала: “ЦЕ – Я!” Треба зазирнути у свій страх, який є ПРАВДА. Це наші лінощі, наша гордість, наша байдужість. Здолати страх – другий крок.

Саме ті люди, котрі кажуть, хочемо чогось веселого, оптимістичного, що б радувало наш зір, ніколи не бачили свого страху. Мало того – не знають, як із ним боротись”.

Самі ж роботи Крицуна оптимістичними не назвеш. Вони - немов віддзеркалення двоякості моралі світу і людей у ньому, висловлене на папері. Це і потис рук ділових партерів, у яких під час такого буцімто дружнього рукостискання з рота в cторону іншого летять цвяхи. Це взірець демократії, де даючи на підпис необхідний папір водночас мусиш кинути монетку-долар у голову-копилку чиновника.

Власне явища ці уже давно нікого не вражають, ставши звичними для оточення немов загазоване повітря, у якому живе і дихає місто. Але тут і тепер, говорячи образною мовою графіки, підсиленою карикатуризмом і здоровою іронією зображеного, автор таки змушує на мить зупинитись і подумати про отой споконвічний вибір.

Оксана КЕРИК