Друга спроба лоба

Забужко Оксана. Друга спроба: Вибране. – К.: Факт, 2005. – 320с.

Ми виходимо з церкви. У ранковому безмов’ї (взимку в Грузії не так багато  туристів) прокидається дивний вуху речитатив. Жінка припрошує купувати речі. Голосно, майже надривно, ніби вистукує якусь давню мелодію.
Я виходжу з книги. У вечірньому безмов’ї речитативно ословлюю Забужко, як ніби інакше й бути не може. Вголос! З надривом. Трагедійно-пародійно. Я ословлюю її-свої любові (де до біса все складно), лікарняні щоденники, не відіслані листи, пророцтва Нострадамуса, “подражанія” Верлену, надибую монолог Офелії, жінка з цитринами також просить слова, голос 80-х, хтось прощається з імперією, хтось їде додому. Одне вростає в інше, цівка спокою – в закашляний кран відчаю (коли вода - виплюсками), падає на голову Сізіфів камінь (і що тепер, Оксано, мені з ним робити?). Навіть твої вірші з дитячої “Весняної акварелі” його не зупинили.  
Алюзіоністка, чи ілюзіоністка, заразом і варіаціаністка Сартра-Гете-Данте-Бранта-Шекспіра... Ет сетера скаче з одного вірша в інший – Олесь-Леся Українка...
Плетунка візерунків – як тобі сили стає, Оксано, так розкішно виплітати думки, так тонко малювати словами, так голосно малювати словами?
Сьогодні в театрі Курбаса ставили Сковородинського “Наркіса”. У залі дзеркала яко  символ себепізнання.   Твій передмовець зве тебе слухняною ученицею Сковороди, мовляв, ти теж пропонуєш собі-мені-тобі дзеркала. (“Дзеркало в поезії Забужко – пише він – образ архетипічний”). І Сковорода, і Забужко просто таки висотують із дзеркал свої, а тому і світу, багатолики .
Але поміж вами, Оксано, є одна суттєва відмінність. Він – аскет, ти – ні. Ані звучаннями, ані почуваннями. Сковорода і не думав “проламувати головою”...Йому не “злипались губи”, і “в грудях не купчився щем”.

І от проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(на таку-то голову – стало ж у Бога міді) –
Й опиняюся на твердому – хитаючись, мов водолаз,
Який замість перлів, нагріб по підводою мідій...

“Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! – було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб –
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!”

...Але я все волаю, що бачила перли – вони
Там і далі лежать на дні – лиш потрібно другої спроби!

... Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
і на вік один – не дається другого лоба.
Із вірша “Друга спроба”

І оце проламування головою - з вірша до вірша – хрясь, хрусь. Як ніби світ перевертається.  Я навіть не знаю, від чого ж таки більше, чи розкішної мови (навіть витягую тлумачний словник), чи то справді властивої письменниці “світоперевертальності”, аж у душу – зі свічкою. Нікуди дітись. Як співає любий мені  Вакарчук, “мені би мовчати, але ти все знаєш, мені би тікати, але ж ти не даш”.

Це щось на кшталт невідворотності чергової екзистенційної спроби, що хапає за горло нібито раптово, насправді ж – довгочекано.

Це щось на кшталт напрочуд чіткого профілю у дзеркалі – невже ти?

На кшталт ейфорії від того, що відчуваєш себе вповні, по вінця.

Це щось готове розбивати твій лоб, поки бачитимеш зорі.

Ось тільки вічне запитання – мідії чи перли?

P.S. До збірки вибране ввійшли вірші з книг “Травневий іній”, “Дириґент останньої свічки”, “Автостоп”, “Новий Закон Архімеда”, з неопублікованої дитячої книги “Весняна акварель”, нові вірші та поетичні переклади.

ОЛЬГА СТАНЧАК