я прагну поцілунку, я тебе
зі сну виводжу, юна наречена.
Нас огортає сяйво голубе
і опускає течія зелена.
...Торкання уст, лякливе і слабе
вплітається в малюнок гобелена.
Михайло Барбара
(вокаліст “Мертвого Півня”)
- Проект – цілком нормальне явище, яке зробив "Джон",
- відповідає на мої запитання Михайло із Харкова. - Наскільки
я знаю, він почав займатися ним ще кілька років тому. Це свого
роду підсумок того, що він робив багато-багато років. І водночас
- це логічне продовження проекту, який здійснив ще у 1995-му.
У ньому він зібрав багато, якщо не цілу сотню, львівських музикантів.
І, власне, його музичні ідеї були часто поштовхом до різних композицій,
напівімпровізаційних сейшнів. Базою тоді були тексти поетів 30-их
років. Тепер ніхто нікого не стримував у підборі текстів. Знову
ж таки, мені приємно, що в альбомі є добрих чотири-п’ять пісень,
які вже раніше виконував “Мертвий Півень”, із яким "Джон"
уже теж добрих років десять (щонайменше) вже працює. Це важливо
для мене. І кльово було, що з’явилася якась така прикольна річ
із моєю участю, написана "Джоном", для якої я підібрав
вірш Костя Москальця, - і все це вилилося у дуже навіть симпатичну
пісню. Вона мені дуже подобається. Приємно співати те, що тобі
подобається.
- Як ти познайомився із "Джоном"?
- Усе почалося з того, що були собі молоді та “зелені” “Мертві
Півні” та вже крутий “Клуб Шанувальників Чаю”. Якось, ми разом
зустрілися у клубі львівського університету. Ми (“Мертві Півні”)
тоді пробували робити свої демозаписи в акустичному варіанті,
а вони вже були та-а-а-акі чуваки: у них був пульт, мікрофони
тощо. Ми прийшли спробувати зробити собі демонстраційні записи,
так і познайомилися. Може, щоправда, і раніше. Але це – найяскравіший
спогад... Потім воно пішло і поїхало. Далі “Чайники” мали інше
приміщення, а потім був період, коли ми кілька місяців жили разом
в одній хаті. Це було досить весело: "Джон" вставав
зранку і дуже фантастично смажив картоплю з усілякими прибамбасами.
У "Джона" - неабиякі кулінарні здібності.
- Ти можеш скласти якийсь психологічний портрет "Джона"?
- Це найважче, на що можна відповісти. Ну-у-у-уа-а-а... він...
бр-бр-бр-бр... (Ці звуки неможливо передати на письмі. Барбара
це вміє. – М.Т. ) ...дуже важко мені все скласти в купу... Із
"Джоном" ми вже настільки добре знайомі, що це так,
як в добрій сім’ї. Тобто коли вона є, і ти розумієш, що так воно
і має бути...
- Михайле, ти можеш впізнати "Джонову" музику?
- Напевно. Я думаю, що навіть якби (тьху-тьху-тьху, не дай, Боже)
я десь поїхав чи він десь поїхав, я б його не бачив п’ять років,
а потім якби мені до рук потрапив альбом, виданий, нехай, у Токіо,
із "Джоновими" піснями, і я б не знав, хто це грає і
хто там співає, я б все одно відчув, що до того причетний "Джон",
і це напевне. Це такий спеціальний "Джонів" настрій.
Хоча насправді, він десь глибоко-глибоко оптиміст.
- Чого ти навчився під час роботи над проектом?
- Насправді, це було продовження того, що ми робили раніше, окремо
чи разом. Просто це вже новий рівень, якщо порівнювати і з першим
проектом “Є”. Це вже люди, які стали, щонайменше, на пару днів
дорослішими, професійнішими і т. д і т. д. Зрештою, це зустріч
тих самих людей, але на трошки якісно іншому рівні. Тобто ми вже
знаємо щось трохи більше, ніж ми знали тоді. І це знання чи відчуття
ми якось реалізовували... тобто ми про це говорили... тобто навіть
не говорили, а вкладали в музику.
- Що б ти побажав "Джонові" на майбутнє?
- У-у-у... Я думаю, що я йому це особисто скажу. Не зупинятися.
|
