- Мареку, що для тебе є “Дзиґа” – давня мрія, що втілилися в життя?
- Це основне місце моєї роботи, те, що мені найбільше вдалося зробити, я хочу розвивати себе із “Дзиґою”.

- Це засіб твого існування?
- Ні, це швидше сенс існування в тому світі, звісно, є ідеали, є мрії, пов’язані з сім’єю, із родиною, християнськими мотивами...

- Ти уявляв “Дзиґу” такою, якою вона є зараз?
- Ні. По-перше, я бачив, що держава була іншою, я думав, що через десять років ми будемо “блєстать” на всю Європу. І відтоді, як ми утворилися, ми перебуваємо у такій собі стадії ембріону: немає ніякої можливості народитися до кінця. Але важливо, що життя в нас жевріє, щось все одно відбувається, ми вдосконалюємось.

- Що цих десять років найбільше запам’яталося?
- “Українська молодь Христові”, бо це найвіддаленіший в часі проект: чим більше минає часу, тим він більше обростає легендами, усе погане забувається, усе хороше залишається.

- Яка головна легенда цього проекту?
- Та, що будучи християнами, ми змогли втілити своє бачення культури разом із церквою. Ми були толєровані церквою і тими людьми, які там були, вони сприйняли абсолютно спокійно (тобто сприйнятно на той час) той модерн, який ми пропагуємо.

- У перспективі можливий аналогічний проект?
- Це можливо, якщо буде повтор тої самої ситуації 1993-го року в Україні та суспільстві. Але має бути новий соціально-культурний рівень.

- Марек, за ці десять років як змінилася ідеологія “Дзиґи”,у що вона трансформувалася?
- В принципі, ніяк не змінилася. Було багато спокус, але нам вдалося їх обійти. Була спокуса стати комерційними, спокуса заспокоїтися на тому, що вже реалізовано. Але нам, якось, вистачає внутрішньої сили волі започатковувати нові проекти, вони не завжди мають продовження, але важливо те, що вони були.

- Багато ваших проектів таки мали продовження, але вже не з “Дзиґою”. Складається таке враження, що “Дзиґа” “народжує” проект, але на якомусь етапі, як тільки він стає самодостатнім, самоцінним, самоокупним, вона відпускає його в світ...
- Не тільки, коли він себе окуповує, а коли він сам може існувати, навіть існувати собі й у підвалі – це вибирає митець.

- “Дзиґа” - це кузня кадрів?
- Ні, це не кузня. Це створення процесу. Важливо, щоб люди мали куди приходити. Ми мусимо їх стимулювати. Коли митець приходить на якусь акцію, бачить, що робить його колєга, то це зароджує в ньому якісь рефлексії, він дала-далі-далі рухається... Головне – ота інтенсивність, щоб процес не зупинявся. Важлива також різноплановість у жанрах: художники приходить до музикантів, скульптори до театралів... Це і є культурне життя, яке повинно бути достатньо активним. У нашому львівському середовищі ми маємо такий вплив, не знаю, наскільки він розповсюджується на всю Україну...

- Ти можеш сказати, що „Дзиґа” диктує вже свої „правила” в культурній сфері?
- Ні, ми не диктуємо, ми тільки, можливо, готуємося диктувати, щоб від нас розповсюджувалися ідеї. У мене, скажімо, багато заперечень з приводу творчості „Піккардійської Терції”, „Океану Ельзи” чи Руслани, але я задоволений, що вони створюють вже певну „моду”. Якби вони були із нами, то було би зовсім інакше. Не знаю, правильно це чи ні.

- Аналогу „Дзизі” в Україні поки що немає. А в світі?
- Ми не знаємо цього. В принципі, якби у нас було нормальне суспільство, нормальна держава, то, напевно, тільки у самому Львові було би 30-40 галерей, але їх дуже мало взагалі в Україні, тому ми помітні. Хоча у світі таких об’єднань багато, відтак там є певна диференціація, діяльність розподілена між усіма. А нам доводиться працювати з усім: від джазу до попси.

- Як тільки створювалася „Дзига”, ставку було поставлено на андеграунд. Зараз ситуація змінилася?
- Воно так і є. Ця ідея також закладена в проекті „Є”: просто в андеґраунді є інновації, свіжина, тобто воно виходить із андерґраунду і переходить в офіціоз. Працюючи далі із якоюсь групою чи художником, які стали успішними, нам доводиться займатися вже не дуже цікавою роботою: готелями, випусками альбомів. Нас цікавить бути співавторами та співучасниками народження.

- Якою ти бачиш “Дзиґу”, скажімо, ще через десяток років?
- Ще раз повторюю, все залежить здебільшого від держави. У нас все нормально, ми розвиваємося, потенціал наш значно більший, аніж ми реалізовуємо... але нема куди. Ми і так “розпираємося”.

- Проект Джона “Є” в контексті “Дзиґи” – це...
- Це проект, який зробився. Але він не те щоб не мав свого логічного продовження для нас... там є своя логіка: музиканти, які там “засвітилися”, піднялися і є зараз провідними на українській рок- і поп-сцені. Окрім того, Джон дозрів до наступного проекту... Тобто це все є процес. Наприклад, процес “дозрівання” Джона (вісім років) і наш так само. Ми рухаємося, рухаємо, і Бог його знає, що через вісім років буде: чи ті самі “Гранди мистецтва” будуть мати друге дихання. Важливо, щоб щось почалося, заклалося, є потенція, є досвід, як наступного разу зробити ще краще.

- Як виникла ідея проекту “Є”?
- Я не можу згадати, є такий міт, що сіли, взяли пляшку коньяку і придумали. Не завжди це є правда. Це найпростіше. Тоді, 95-го року, щось треба було робити, у нас була своя маленька студія (приміщення в “Пороховій Вежі”), а сам проект мав бути ширший. Він передбачав задіяння теперішньої “Податкової”, тодішньої “руїни” (радше не руїни, а недобудованого приміщення). Ми там хотіли розвернути гігантську виставку, гігантський концерт, але нам не дозволили... І, дійсно, у нас в 95-му році з’явилося таке відчуття, що в культурі пішов спад. Почалася шалена експансія з Росії та Заходу, культуру яких продавали і продаємо у всіх напрямках. Слава Богу, що не повністю то справдилося: частково справдилося, а частково – ні. Важливо, що українська культура, зокрема львівська, є дуже живучою. Вона не зникла, а трошки “законсервувалася”, стиснулася і знову пульсує. І “Є” це так само пульсуючий проект.

- Хто для тебе Джон?
- Колєга, однодумець, той, хто формував наші музичні смаки, тобто смаки середовища “Дзиґи”. Так, ми прийшли зі своїми смаками і з досить обмеженою інформацією, Джон видав нам на-гора купу якісної і хорошої інформації зі своїм трактуванням. Це дуже добре, ми стали навчатися. Я гадаю, що більшість людей на “Дзизі” мають дуже подібні смаки завдяки Джонові. Я впевнений.

- Яка для тебе візуальна картинка Джона?
- Мені він завжди був таким перенесенням “Бітлів” сюди, втіленням Джона Лєнона через його неймовірну подібність, не тільки візуальну: повільний, легкий. Джон дуже легкий, позатим, що він смурний, маю на увазі до інших людей. Та смурність всередині в нього сидить. Видно, що там щось “вариться”. Так само, я бачив відеокадри про Лєнона, вони дуже подібні... із філософією в собі.

- Що би ти йому побажав?
- Нарешті отримати визнання, те, яке він бажає, а можливо, він його і не бажає...

- Який би ти зробив подарунок “Дзизі” на ювілей, можна цілком нереальний.
- Умови насамперед. Працювати в чесному суспільстві, щоб, роблячи добру справу, не думав: а як, а що...