Концерт-видовище-іменини.
Це проект, якого просто не могло не бути. І не дивно, що він народився саме у Львові саме 1995-го року, що його ідеологами стали саме директор мистецького об’єднання “Дзиґа” Маркіян Іващишин та автор проекту – відомий талановитий композитор і музикант Олег (Джон) Сук. Проект “Є” дозрівав відтоді вісім років і аж тепер, наче стигле яблуко, впав на приголомшений Львів, якому нічого не залишалося зробити, як в екстазі прокричати “Еврика!!!” і відчути катарсис на грандіозному концерті-презентації 16-го липня в Театрі імені Марії Заньковецької.

Так оригінально та свіжо своє десятиліття ще не святкував ніхто, адже “дзигівчани” розпочали своє святкування з відкриття виставки Мирослава Ягоди, презентації вистави за твором Бруно Шульца “Весна без назви”, і от тепер другою крапкою над “Ї” став проект “Є-2003” “...але час, як ріка”. У ньому задіяні як відомі виконавці та групи, так і зовсім ще молоді та незнані широкому загалові (майже усі – львів’яни!): Руслана Лижичко та Олександр Ксенофонтов, Михайло Барбара (“Мертвий Півень”), Юрій Покальчук, Андрій Кузьменко (“Скрябін”), Славко Вакарчук (“Океан Ельзи”), Тарас Чубай (“Плач Єремії”), “Піккардійська Терція”, Соломія Чубай („Далі”), Юрко Лаврін (“Верховна Зрада”), групи „Годо” та „Чорний Вересень”, Світлана Кирильчук еx-“Клуб Шанувальників Чаю”, Камерний оркестр „Кластер” під керівництвом Івана Небесного та багато інших. Між іншим, “Океан Ельзи”, який брав участь у першому проекті “Є” 1995 року, був ще зовсім невідомим, тепер же музичні критики пророкують неабияке майбутнє молодим виконавцям сучасного проекту.

Квитки на концерт було розпродано вже за декілька днів до події, фани “штурмували” “Дзиґу” і передавали купи любовних листів своїм кумирам, словом, всі із нетерпінням чекали на сьому вечора 16-го липня... А до цього протягом цілого дня на сцені відбувалися репетиції та приготування...

До речі, в ході реалізації проекту було випущено CD-альбом та CDR-мультимедійну енциклопедію із відеофільмами до кожної музичної композиції альбому, здатну трансформуватись в DVD формат. Саме ці відеокліпи (автор та режисер - Володимир Зайковський) супроводжували дійство на сцені та за лаштунками на великому екрані, - такий собі мультимедійний концертний формат! В енциклопедії можна також переглянути архів проекту 1995-го року, прочитати тексти пісень на слова Богдана Лепкого, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука, Богдана-Ігоря Антонича, Костя Москальця, Віктора Неборака, Юрія Покальчука, а також прочитати і прослухати (звукові файли) інтерв’ю із усіма “зірками”, “дзиґівчанами” і просто тими, хто причетні до створення цього проекту: Маркіяном Іващишиним, Влодком Кауфманом, Олегом (Джоном) Суком та його “командою”, друзями, дружиною Катериною Сліпченко, режисером Володимиром Зайковським, письменниками, музикантами, журналістами та музичними критиками. Це все – опінії про Джона, його психологічний портрет, історія, актуальність та непересічність проекту, те, за чим можна розпізнати Джонову музику, опінії про “Дзиґу” та її досягнення, шлях до зірок та палиці в колесах, побажання, подарунки та Многая літа...

Але повернімось до самого концерту, під час якого в залі не було навіть де стати. У проміжками між піснями глядачі мали змогу спостерігати за “зірками”, які сиділи за столиками за лаштунками (майже як жива декорація): Руслану, яка давала інтерв’ю журналістам, величезний букет квітів Тамари Горгішелі, що їй подарували після виступу, Тараса Чубая та Міська Барбару, які теревенили біля Покальчука... ще збентежену ходу славка Вакарчука, який ледве не спізнився на свій виступ. Як постскриптум видовища (бо просто концертом це складно назвати) під музику вийшов маленький хлопчик і кілька разів повторив: “...але час, як ріка”. Публіка встала і вітала бурхливими оплесками усіх причетних до проекту, зокрема кликала на сцену Маркіяна Іващишина. Це була та мить, коли хотілося, щоб лаштунки не закривалися, а музика не припиняла звучати, зрештою, той, хто почує лише раз музику “Джона”, навряд чи її забуде...

З історії проекту (коротко).
У 1995 році МО „Дзига” реалізувало „Проект „Є” 1995 року, під час якого було записано та випущено аудіоальбом в якому звучать твори на той час молодих львівських груп та музикантів. Багато з них дебютували саме в цьому проекті, такі як: „Океан Ельзи”, Леся Герасимчук та „Королівські зайці”, Піккардійська терція, „Пам’ятки архітектури”, Руслана. Разом з ними записалися вже відомі на той час музиканти та групи: „Плач Єремії” та Тарас Чубай, „Мертвий Півень”, „Клуб шанувальників чаю”, „999”, хлопці з „Братів Гадюкіних”). На сьогодні частина старих проектів і далі успішно працюють, частина зникла, а дебютанти виросли і займають чільне місце в українській музичній культурі. Продовжуючи традицію, з надією на успіх, МО „Дзиґа” та студія „Стрих” (Олег Сук) в липні цього року реалізували проект „Є”-2003. В рамках проекту здійснено запис аудіоальбому з композиціями вище вказаних музикантів серед яких є і учасники Проекту „Є” 1995 року та нові перспективні (мислячі та талановиті) групи, які, маємо надію, будуть успішними в майбутньому.

Коментар-інтерв’ю Маркіяна Іващишина (директора “Дзиґи”).

- Мареку, проект Джона “Є” в контексті “Дзиґи” – це...
- Це проект, який зробився. Але він не те щоб не мав свого логічного продовження для нас... там є своя логіка: музиканти, які там “засвітилися”, піднялися і є зараз провідними на українській рок- і поп-сцені. Окрім того, Джон дозрів до наступного проекту... Тобто це все є процес. Наприклад, процес “дозрівання” Джона (вісім років) і наш так само. Ми рухаємося, рухаємо, і Бог його знає, що через вісім років буде: чи ті самі “Гранди мистецтва” будуть мати друге дихання. Важливо, щоб щось почалося, заклалося, є потенція, є досвід, як наступного разу зробити ще краще.
- Як виникла ідея проекту “Є”?
- Я не можу згадати, є такий міт, що сіли, взяли пляшку коньяку і придумали. Не завжди це є правда. Це найпростіше. Тоді, 95-го року, щось треба було робити, у нас була своя маленька студія (приміщення в “Пороховій Вежі”), а сам проект мав бути ширший. Він передбачав задіяння теперішньої “Податкової”, тодішньої “руїни” (радше не руїни, а недобудованого приміщення). Ми там хотіли розвернути гігантську виставку, гігантський концерт, але нам не дозволили... І, дійсно, у нас в 95-му році з’явилося таке відчуття, що в культурі пішов спад. Почалася шалена експансія з Росії та Заходу, культуру яких продавали і продаємо у всіх напрямках. Слава Богу, що не повністю то справдилося: частково справдилося, а частково – ні. Важливо, що українська культура, зокрема львівська, є дуже живучою. Вона не зникла, а трошки “законсервувалася”, стиснулася і знову пульсує. І “Є” це так само пульсуючий проект.
- Хто для тебе Джон?
- Колєга, однодумець, той, хто формував наші музичні смаки, тобто смаки середовища “Дзиґи”. Так, ми прийшли зі своїми смаками і з досить обмеженою інформацією, Джон видав нам на-гора купу якісної і хорошої інформації зі своїм трактуванням. Це дуже добре, ми стали навчатися. Я гадаю, що більшість людей на “Дзизі” мають дуже подібні смаки завдяки Джонові. Я впевнений.
- Яка для тебе візуальна картинка Джона?
- Мені він завжди був таким перенесенням “Бітлів” сюди, втіленням Джона Лєнона через його неймовірну подібність, не тільки візуальну: повільний, легкий. Джон дуже легкий, позатим, що він смурний, маю на увазі до інших людей. Та смурність всередині в нього сидить. Видно, що там щось “вариться”. Так само, я бачив відеокадри про Лєнона, вони дуже подібні... із філософією в собі.
- Що би ти йому побажав?
- Нарешті отримати визнання, те, яке він бажає, а можливо, він його і не бажає...
- Мареку, проект “Є” спрезентовано саме на десятиліття “Дзиґи”, що для тебе є “Дзиґа” – давня мрія, що втілилися в життя?
- Це основне місце моєї роботи, те, що мені найбільше вдалося зробити, я хочу розвивати себе із “Дзиґою”.
- Це засіб твого існування?
- Ні, це швидше сенс існування в тому світі, звісно, є ідеали, є мрії, пов’язані з сім’єю, із родиною, християнськими мотивами...
- Ти уявляв “Дзиґу” такою, якою вона є зараз?
- Ні. По-перше, я бачив, що держава була іншою, я думав, що через десять років ми будемо “блєстать” на всю Європу. І відтоді, як ми утворилися, ми перебуваємо у такій собі стадії ембріону: немає ніякої можливості народитися до кінця. Але важливо, що життя в нас жевріє, щось все одно відбувається, ми вдосконалюємось.
- Що цих десять років найбільше запам’яталося?
- “Українська молодь Христові”, бо це найвіддаленіший в часі проект: чим більше минає часу, тим він більше обростає легендами, усе погане забувається, усе хороше залишається.
- Яка головна легенда цього проекту?
- Та, що будучи християнами, ми змогли втілити своє бачення культури разом із церквою. Ми були толєровані церквою і тими людьми, які там були, вони сприйняли абсолютно спокійно (тобто сприйнятно на той час) той модерн, який ми пропагуємо.
- У перспективі можливий аналогічний проект?
- Це можливо, якщо буде повтор тої самої ситуації 1993-го року в Україні та суспільстві. Але має бути новий соціально-культурний рівень.
- Марек, за ці десять років як змінилася ідеологія “Дзиґи”, у що вона трансформувалася?
- В принципі, ніяк не змінилася. Було багато спокус, але нам вдалося їх обійти. Була спокуса стати комерційними, спокуса заспокоїтися на тому, що вже реалізовано. Але нам, якось, вистачає внутрішньої сили волі започатковувати нові проекти, вони не завжди мають продовження, але важливо те, що вони були.
- Багато ваших проектів таки мали продовження, але вже не з “Дзиґою”. Складається таке враження, що “Дзиґа” “народжує” проект, але на якомусь етапі, як тільки він стає самодостатнім, самоцінним, самоокупним, вона відпускає його в світ...
- Не тільки, коли він себе окуповує, а коли він сам може існувати, навіть існувати собі й у підвалі – це вибирає митець.
- “Дзиґа” - це кузня кадрів?
- Ні, це не кузня. Це створення процесу. Важливо, щоб люди мали куди приходити. Ми мусимо їх стимулювати. Коли митець приходить на якусь акцію, бачить, що робить його колєга, то це зароджує в ньому якісь рефлексії, він дала-далі-далі рухається... Головне – ота інтенсивність, щоб процес не зупинявся. Важлива також різноплановість у жанрах: художники приходить до музикантів, скульптори до театралів... Це і є культурне життя, яке повинно бути достатньо активним. У нашому львівському середовищі ми маємо такий вплив, не знаю, наскільки він розповсюджується на всю Україну...
- Ти можеш сказати, що „Дзиґа” диктує вже свої „правила” в культурній сфері?
- Ні, ми не диктуємо, ми тільки, можливо, готуємося диктувати, щоб від нас розповсюджувалися ідеї. У мене, скажімо, багато заперечень з приводу творчості „Піккардійської Терції”, „Океану Ельзи” чи Руслани, але я задоволений, що вони створюють вже певну „моду”. Якби вони були із нами, то було би зовсім інакше. Не знаю, правильно це чи ні.
- Аналогу „Дзизі” в Україні поки що немає. А в світі?
- Ми не знаємо цього. В принципі, якби у нас було нормальне суспільство, нормальна держава, то, напевно, тільки у самому Львові було би 30-40 галерей, але їх дуже мало взагалі в Україні, тому ми помітні. Хоча у світі таких об’єднань багато, відтак там є певна диференціація, діяльність розподілена між усіма. А нам доводиться працювати з усім: від джазу до попси.
- Як тільки створювалася „Дзига”, ставку було поставлено на андеграунд. Зараз ситуація змінилася?
- Воно так і є. Ця ідея також закладена в проекті „Є”: просто в андеґраунді є інновації, свіжина, тобто воно виходить із андерґраунду і переходить в офіціоз. Працюючи далі із якоюсь групою чи художником, які стали успішними, нам доводиться займатися вже не дуже цікавою роботою: готелями, випусками альбомів. Нас цікавить бути співавторами та співучасниками народження.
- Якою ти бачиш “Дзиґу”, скажімо, ще через десяток років?
- Ще раз повторюю, все залежить здебільшого від держави. У нас все нормально, ми розвиваємося, потенціал наш значно більший, аніж ми реалізовуємо... але нема куди. Ми і так “розпираємося”.
- Який би ти зробив подарунок “Дзизі” на ювілей, можна цілком нереальний.
- Умови насамперед. Працювати в чесному суспільстві, щоб, роблячи добру справу, не думав: а як, а що...

Досьє.
Бас-гітарист Олег (Джон) Сук - деміургійна особистість львівського музичного середовища.

Народився 26 червня 1965 року в Тернополі. Творчий шлях почав у стінах Львівської Політехніки, яка, за словами Джона, була в його житті марним гаянням часу. Поштовхом до власного музичного волевиявлення стали групи “Yes” та “The Crimson”. Перші уроки гри на басу – Тоні Левіна. Музичні навіювання пішли на користь, і молодий Джон (названий через виняткову подібність до Джона Леона з “Бітлів”) відчув тягу до експериментів зі звуком. Перманентні пошуки привели Олега до одного із джазових “бендів” Львова, наслідок – лауреатство на двох поспіль джазових фестивалях “Кришталевий Лев”.
Сук почав від групи "Катарсис", джазового квартету "Мелодром", потім був легендарний "Клуб шанувальників чаю", автор багатьох музичних проектів, як-от проект "Є" (1995), в якому взяли участь більше 50 музикантів, а також "Ох", "Вогні великого міста". Олег також брав участь у проекті Руслани Лижичко "Дзвінкий вітер", у проекті Віктора Неборака "Неборок", продюсує нові доробки групи "Окрема територія".
Андрій Надольський, який віднедавна працює з "Півнями", має серйозний "послужний список", не тільки в Україні, але й Москві. Він в свій час співпрацював з групою "Звуки Му" та з Жанною Агузаровою.
Музиканти "МП" є також учасниками сесійної групи "Їжак" (Львів - Філадельфія).
"Мертвий півень" є лауреатом фестивалів "Вивих" (1990, Львів), "Червона рута" (1991, Запоріжжя), "Марія" (1993, Трускавець), "Альтернатива" (1994, Львів), а також фестивалях "Рок Київ", "Перлини Сезону".
1995 року "МП" здійснив тур Західною Україною, навесні 1999 року - Східною і Південною Україною, виступав також у Лінці (Австрія) і Братиславі (Словаччина).
У вересні та жовтні 1999 року "МП" виступав у французьких містах. Регулярно бере участь у фестивалях у Кракові.

Зараз Олег Сук працює в мистецькому об’єднанні “Дзиґа”, реалізовуючи свої ідеї та будує власну ідеологію у музичному світі.

Підготувала Марія Титаренко,
автор та упорядник текстів до мультимедійної енциклопедії “...але час, як ріка”.