І якщо кожен Назар (як Гончар, так і Федорак) сам по собі неймовірно цікавий “іміджово”, оригінальністю, манерою поведінки та читання власних текстів, цікавий для спостереження, споглядання, вдивляння, вслуховування, вдумування, то уявіть собі їх двох укупі... Ситуація, що не потребує навіть хліба та видовищ... (Як би сказав Іздрик “double trouble”).

Півгодини до початку імпрези Гончар майстрував “декорації”: повільно, як завжди, що означає дуже вдумливо та розмірковано, інстальовував газетні вирізки у вже вміщений до галереї “Дзиґа” проект Олега Давиденка (в контексті його виставки), гадаю, навіть не питаючи дозволу автора... Зрештою, вирізки потім можна з тою самою ж легкістю, але значно швидше, звідтіль забрати. Отож, натхненно прикрашена “халабуда” Давиденка-Гончара, наче новорічна ялинка, майоріла папірцями, газетними статтями, ще якимись списаними клаптиками, за вікном галереї лежав сніг і мені видавалося, що то не св. Назарія, а св. Миколая... (До речі, Гончареві цілком пасувала би його образ).

Але був день таки св. Назарія, про що постійно нагадували Назари, водночас ознайомивши присутніх із хронологією святкування цієї знаменної для них дати. Тож, ми мали змогу дізнатися про цілу “Одіссею-Назарею”, яка охоплювала Львів, Івано-Франківськ, Харків, Тернопіль, під час якої митців вперто переслідував і, як виявилося, переслідує й досі “привид вишуканого алкоголізму” (тут незрозумілий момент: чи то привид митців змушував пити вино з люльки, чи то самі митці - привида), під час якої усім Назарам у місті Львові надавалася можливість халявного входу до театру Курбаса, під час якої Гончар встиг поскандалити (2000 р.) саме на св. Назарія в музеї Етнографії, а Федорак встиг задекларувати свою “гуцульськість” (принаймні на 1/4) на організованому ним же в “Ляльці” дні гуцульського смаку (не оминув Федорак і опису однієї страви, приготованої в клубі “спешиал” за гуцульським рецептом, яка проросла в баняку пліснявою невідомого походження та кольору, ословлюючи який, поет не хотів образити якусь одну з картин галереї, і яку (страву) наважилися скоштувати лише одиниці, тим самим і задекларувавши причетність до гуцулів), і це ще, повірте, зовсім не кінець “Одіссеї-Назареї”, під час якої митцями також було вшановано Амброзія Медіоланського чином здійснення літературно-релігійного паломництва (цього року 10 травня Назари носили амброзію вулицями Львова, сподіваючись, що до них доєднається суспільно і релігійно свідома “братія”, але, на превеликий жаль, до носіїв амброзії доєдналося усього двоє (більша частина з яких – знайомі поетів)), так-от, митці жваво розкривали таємниці “Назареї”, як, наприклад, історія із банкою з медом, що була насправді не з медом, а з глиною всередині тощо...

Ні-ні, це ще теж не кінець “Одіссеї-Назареї” (куди там!!!), вона триває, щоразу поповнюючись новими витворами Назаріїв, як-от сороміцькими коломийками, присвяченими Федоракові (віддяка від Гончара), у яких вміло і сміливо заримовано “у сраку.../.../Федораку” і т. д., лімериками, ще раз присвятами, віршами про чай “розчеши китайця”, доповненими діагнозами “історіями хвороби”, сподіваннями на рецепти від слухачів тощо. До речі, про завершення і рецепти: одна поважна дама на першому ряді на пропозицію митців “клин – клином...” витягла “калим” (але не як викуп за наречену, а швидше просто спиртне, і аж дві фляжки, – на гарне завершення імпрези), що ж, як бачимо, “привид вишуканого алкоголізму” митцям ще не зрадив, тож, далі буде...

Марія ТИТАРЕНКО