Леонід Фінкельштейн: "Ця книга видана сьогодні! Я вважаю, якщо книга не пройшла через цей Форум - то її просто нема! Для мене шляхетно, що вона буде представлена львівській публіці. Чому ми вибрали Макарова і цю книгу? І чи видали б ми її, якщо би не особистість автора? Я не помиляюся! Нашій літературі не вистачає масової літератури (а це сюжет + образи). Попса - це лише сюжет, все, за винятком того, що треба вилучити. Я би хотів, щоб її читали маси, а не натовп. Такі книги цікаві, а тому і корисні. Ще й дешеві: ціна примірника - вісім гривень, а це дешевше, ніж півпалки ковбаси. Перекладач Леся Ганжа зберегла в тексті окрім того й українську міську мову. Головне гасло нашого видавництва: зробити російськомовну людину україночитабельною! Постать та інтелектуальна книга - це саме те, чого потребує наша Україна".

Юрій Макаров: "Спочатку я собі думав, що це просто "дурка". Минулого літа я на відпочинок в Одесу взяв із собою комп'ютер, а якщо вже він був, то тис на клавіші... І пішло... Були образи, була географія, потім з'явився сюжет, а потім книгу треба було закінчити. Цей "челендж" я прийняв, але думав не видавати - тоді я був закомплексований. (Тепер вже я певний письменник...) Так-от, тут з'явився Леонід і розв'язав серйозну інтелектуальну і моральну проблему. Справа в тім, що значна кількість людей, які живуть на схід від Вінницької області, вирішують питання своєї ідентифікації. В мені ж нараховується десь вісім етнічних складових, одна з яких - українська. Я себе ідентифікую як українець. І жодних конфліктів не було аж до видання книги, бо писав я російською. Того така дилема: що робити українцеві, який говорить російською? Моє переконання таке: видати російською українську книгу - це вже її віднести на марґінали і літератури, і культури. Адже процес відбувається саме в україномовному руслі! Моя книга - це детектив із кількома героями, яких дуже легко впізнати. Використовував я і свій львівський досвід, гадаю, "Лялька" не образиться, бо тут фігурує інша кнайпа. Думаю також, що головна мета моя виконана: 90% тих, хто беруть книгу до рук, дочитують її до кінця. Є в книзі також маленький історичний дискурс, а саме доба Святослава Ігоровича. Це містифікація, свідома репліка на міфотворчість. У нас з історією все нормально, вона напрочуд цікава і треба її приймати такою, якою вона є. Що ж до другої книги, то я дуже боюся, але вона вже "проситься". Цього разу я втечу не до Одеси, а до Львова. І може, з цього щось вийде".

Спробуймо зловити Юрія Макарова на слові... Зрештою, Львів якнайкраще пасує до втеч, але від самого Львова втекти, насправді, неможливо...

По такому гучному і водночас скромному представленні книги, яку ще ніхто із присутніх не читав, "ляльківчанам" запропонували переглянути відеокоментарі відомих людей, серед яких Оксана Забужко та Ольга Герасим'юк. Причому коментар останньої Юрій Макаров не безпідставно вважає окремим шедевром, який варто видрукувати та розповсюдити. Щоправда, тоді втратиться найцікавіше: міміка, жести, інтонація Ольги, з якої просто таки "пре" гумор! "Ще і не читала! І хай собі Макаров не думає, що я прийду і буду його цитувати!" - говорить вона, переживаючи, що вже ж і не здасть в макулатуру ту його книгу, бо ще прийде в гості... Ольга впевнена, що прочитати книгу - все одно, що переспати із автором і знати, що у нього там, під костюмом...

Від Макарова такої розкутості багато хто не чекав, відтак одним із побажань було ось що: щоб він (автор) використовував сам риси свого героя. Оксана Забужко принагідно зауважила, що "докотився" Макаров, "пустився берега", але створив привабливий справжній детектив (вона так торохтіла в камеру, що ледве можна було розчути): "Макаров сильно програє в оригіналі і виграє в перекладі". Леся Ганжа, перекладач книги, припустила думку, що Забужко і не читала оригінал, а також сказала, що книгу вони видали єдиною командою. По перекладі Лесі одразу написала рецензію на книгу, але потім її прочитала і злякалася. Як член команди подумала, що не має права таке друкувати. (Це ж цікаво, як-е-е-е?!) Але коли сама написала повість, то зрозуміла, що критикувати легше. Наостанок вона ще раз запевнила аудиторію, що оригінал не гірший за переклад: "Не вірте Оксані Забужко!"

Таку "мультимедійну" презентацію довершила давно львів'янами не чута музика "Королівських Зайців", друзів Юрія Макарова. До речі, автор попросив "зайців" експромтом зіграти кілька композицій "Бітлз" (цю групу згадано в книзі)... А-а-а-х, ті старі-добрі часи... Після першої композиції ми все-таки набралися нахабства відірвати Юрія Макарова від "бітлів-зайців" і задали йому кілька питань...

- Пане Юрію, що Вас пов'язує із "Дзиґою", у клубі якої Ви презентуєте свою книгу?

- До "Дзиґи" я безпосереднього стосунку не маю, крім того, що Марека (Маркіяна Іващишина, директора "Дзиґи". - Авт.) я знаю давно, щоправда, заочно. Тобто ми недавно познайомилися, а до того ніби впізнавали один одного. Торік тут, в "Ляльці" у мене була презентація-показ фільму, який мені дуже дорогий - документальний серіал "Мій Шевченко". Поки що, мені здається, це найважливіше з того, що мені вдалося зробити і чим я беззастережно пишаюся. І коли ми показали цей фільм не по телебаченню, а ось тут, "вживу", я відчув, що це, власне, саме та аудиторія, яка мені потрібна. Все решта... легенда хоча б якось ангажованої публіки про львівську "Дзиґу" живе і в Харкові, і в Одесі, і в Дніпропетровську, а тим паче у Києві.

- Яка легенда?

- Що є такий осередок, який більш ніж кафе, ніж клуб, ніж продюсерський центр. Це також місце, де можна реалізуватися... Що, власне, і відбувається.

- Але реалізація ця відбувається на периферії, адже саме так відгукуються здебільшого про Львів - периферія, звідки втікають кадри.

- Проблема не в тому, що Львів позбавляється дуже цінних кадрів, проблема в тому, що центр потребує сил, - така вже його доля і місія: висмоктувати кадри з усієї країни, щоб потім ці кадри змогли реалізуватися для всієї країни. І мені складно уявити, що би було у Києві, якби не та ніби обмежена львівська діаспора, яка додає досить прісному київському життю якогось... я не скажу перцю, бо то не тільки перець... - якогось специфічного смаку. Тут навіть не йдеться про те, що львів'яни здебільшого україномовні і вони несуть саме ту культуру розмовної української мови, - вони несуть смак, той ностальгійний смак старої Австро-Угорської імперії, смак середньовічного європейського міста, яке зберегло свій акцент середньовічний і досі, і просто, даруйте, смак культури. Скажімо, є українська культура, є англійська культура, американська, а є просто КУЛЬТУРА. Так-от, те, що приїздить зі Львова, має ознаки цієї КУЛЬТУРИ, незалежно від бажання кожного з її носіїв.

- На прес-конференції Ви казали, що книга народилася миттєво. Це можна пояснити якимось, скажімо, осяянням?

- Можливо... Це так само, коли довго щось собі не дозволяєш, наприклад, закохуватися, аж раптом - бац! Тоді відбувається власне те саме. Той мій "медовий" місяць тривав із двома перервами-відрядженнями, причому такими яскравими, що могли відбити смак до кабінетної роботи... Ми їздили до Сицилії та Парижу на два-три дні. Гадав, що це заважатиме, але ні, нічого, я знову повертався і знову сідав за стіл. Писалася десь місяць-півтора - максимум. Може, ще місяць, як каже Ольга Герасим'юк, розставляв коми... От і все. Якщо ж припустити, що народиться друга книга, то вона, мабуть, буде народжуватися важче. Але принаймні, те, що я собі дозволив закохатися - це вже факт не загального значення, це факт моєї біографії. Тобто це вже ФАКТ!

- Із чого Ви незадоволені в книзі?

- Ви знаєте, якби мене щось серйозно не задовольняло, я би книгу не "пустив" би або переписав.

- Повна сатисфакція? Такого не буває...

- Ні, проблема в тім, що просто собі треба давати звіт у тому, на що ти замахуєшся. Я ж не замахувався на якусь "вічну" прозу. Це саме розвага. І ставився я до книги, відповідно, як до розваги. А переживати, що, скажімо, ти не так покрутився на каруселі або не так провів вечір із дівчиною, - це вже остання справа, даруйте...

Коли ми верталися в "Ляльку", "зайці" лабали своє-рідне і вже завершували, бо солістка Леся Герасимчук встигла простудитися і це давалося взнаки. "Спешиал" для Макарова, який прийшов на фінальній пісні, гурт заграв постфінальну "попсу для гурманів", як висловилася солістка... Ще був танець (а ля лєсбійки...) однієї літературної "зірки" Світлани Поваляєвої, але це вже зовсім інша історія, про яку - згодом...

Мрія ТИТАРЕНКО

P.S. Рецензію на книгу Юрія Макарова "Культурний шар" читайте незабаром серед артрецензій Ольги Станчак на нашому сайті. Ласкаво просимо!